COVID-19 все ще вивчається у світі. Проте, з огляду на результати досліджень за участю людей, які живуть із ВІЛ (далі — ЛЖВ), можна сказати, що ризик інфікування COVID-19 серед ЛЖВ вищий, ніж у загальній популяції населення. Крім того, усе більше доказів вказує на те, що ЛЖВ, які інфікуються COVID-19, мають підвищений ризик розвитку тяжкого перебігу захворювання.

У звіті ВООЗ за липень 2021 року йдеться про те, що ВІЛ є незалежним фактором ризику важких захворювань під час госпіталізації та внутрішньолікарняної смертності. Особливо до підвищеного ризику інфікування та тяжкого перебігу COVID-19 схильні люди з вираженим імунодефіцитом, які не отримують антиретровірусну терапію (далі — АРТ) та/або з низьким рівнем CD4 (менше 200 кл/мкл).

Для попередження інфікування та ускладненого перебігу COVID-19 необхідно вакцинуватися. ЛЖВ не є винятком, а навпаки їх варто включити в групу більш високої пріоритезації для вакцинації.

Усі вакцини проти COVID-19, що використовуються в Україні (AstraZeneca, Moderna, Pfizer, CoronaVac), входять до переліку рекомендованих ВООЗ і безпечні для ЛЖВ.

Такий висновок зроблено на основі наявних даних, отриманих після проведення клінічних досліджень. Жодна з перерахованих вакцин не належать до «живих». Немає жодних підстав очікувати, що ці вакцини будуть менш безпечними для людей з ослабленим імунітетом. Вакцини від COVID-19 пройшли ті ж тести на безпечність, що і всі інші вакцини від інфекційних захворювань, та відповідають суворим науковим стандартам.

До клінічних випробувань вакцин проти COVID-19 також були включені ЛЖВ. За результатами цих досліджень жодних даних щодо вищого рівня та тяжкості побічних реакцій у порівнянні із загальним населенням отримано не було. Це свідчить про безпечність їх використання серед ЛЖВ.

ЛЖВ можуть щепитися проти COVID-19 незалежно від рівня CD4-лімфоцитів або вірусного навантаження. Особливо важливо отримати вакцинацію від COVID-19 пацієнтам, у яких рівень CD4-клітин 200 кл/мкл та нижче, а також пацієнтам, які приймають АРТ менше 6 місяців або не отримують АРТ взагалі. Вакцинація показана всім ЛЖВ незалежно від клінічної стадії ВІЛ-інфекції.

Поточні рекомендації Американського коледжу акушерів та гінекологів (ACOG) та Товариства материнсько-фетальної медицини (SMFM) стверджують, що вагітним ВІЛ-інфікованим жінкам, які крім ВІЛ-інфекції не мають протипоказів до вакцинації за супутніми захворюваннями, не варто відмовлятися від щеплення проти COVID-19.

Варто зауважити, що згідно з наявними даними CDC, немає жодних доказів потенційної взаємодії вакцин проти COVID-19 з антиретровірусними препаратами (далі — АРВП), у тому числі з препаратами, які приймають клієнти для доконтактної профілактики інфікування ВІЛ (ДКП/ PrEP). Прийом АРВП не є протипоказом до вакцинації.

Для ЛЖВ, які планують щеплення проти інших інфекційних захворювань, слід їх планувати не раніше, ніж через два тижні після вакцинації проти COVID-19.

Для детального ознайомлення з рекомендаціями щодо попередження захворювання та лікування COVID-19 рекомендовано використовувати:

Наказ МОЗ України № 663 від 13.03.2020 «Про оптимізацію заходів щодо недопущення занесення й поширення на території України випадків COVID-19»

Рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я

Рекомендації Центру з контролю та профілактики захворювань у США (CDC) тут і тут

Джерело: https://phc.org.ua/news/vakcinaciya-vid-covid-19-rekomendovana-vsim-lyudyam-yaki-zhivut-z-vil-nezalezhno-vid-rivnya

В Україні впроваджено низку змін, що дають змогу швидко реформувати підходи до надання якісних послуг людям, які хворіють на туберкульоз, і встановити контроль над цим захворюванням.

Ці зміни включають розвиток системи амбулаторної допомоги людям, які хворіють на туберкульоз, із дотриманням сучасних принципів інфекційного контролю, забезпечення соціального супроводу пацієнтів, впровадження та розширення застосування інноваційних методів діагностики та лікування. Варто також звернути увагу, що в Україні оновили стандарти охорони здоров’я при туберкульозі.

Амбулаторна допомога людям, які хворіють на туберкульоз, надається в рамках реалізації програми медичних гарантій на надання таких гарантованих пакетів послуг:

• супровід та лікування дорослих і дітей, які хворіють на туберкульоз, на первинному рівні медичної допомоги;
• діагностика та лікування дорослих і дітей, які хворіють на туберкульоз, в амбулаторних і стаціонарних умовах, що реалізується регіональними фтизіопульмонологічними центрами.

Ми всі свідомі того, що лікування туберкульозу, насамперед лікарсько-стійких його форм — це велике випробування для пацієнта і його сім’ї. Тому всебічна допомога, лікування та профілактика дуже важливі.

Надання послуг людям, які хворіють на туберкульоз, має базуватися на пацієнт-орієнтованому підході, як основоположному принципі якісної системи охорони здоров’я, що ґрунтується на таких принципах:

• повага до цінностей і переконань пацієнта — залучення пацієнтів до прийняття клінічних рішень, визнання їхнього права на власні переконання, потреби, приватність життя, гідність, відсутність дискримінації;
• координація та інтеграція догляду — ефективне використання ресурсів через координацію допомоги та співробітництво з вузькими спеціалістами, захист інтересів пацієнта;
• інформація, комунікація, навчання — інформація про клінічний стан, прогрес і прогноз, про процеси лікування/допомоги, інформація, що потрібна для збільшення самостійності пацієнта, самодопомоги та зміцнення здоров’я;
• фізичний комфорт, зменшення болю — рівень фізичного комфорту для пацієнтів має велике значення. Найважливішими для пацієнтів визначено три аспекти: управління болем; допомога в повсякденній діяльності та забезпеченні щоденних життєвих потреб; медичний заклад і його атмосфера;
• емоційна підтримка, зменшення страху — страх і тривожність, пов’язані з хворобою, можуть бути так само виснажливими, як і фізичні наслідки. Тому медичним працівникам варто звертати особливу увагу на тривогу пацієнта щодо власного фізичного стану, лікування та прогнозу, щодо впливу хвороби на родину, на занепокоєння пацієнта фінансовими наслідками хвороби. Потрібно намагатися підтримати пацієнта та зменшити рівень його тривоги;
• залучення сім’ї та друзів — лікар має враховувати потребу пацієнта залучити рідних до прийняття рішення щодо лікування. Без залучення сім’ї неможливо також організувати надання якісної медичної допомоги пацієнтам з хронічними захворюваннями, які часто пов’язані зі способом життя;
• безперервність і наступність догляду — пацієнти непокояться, коли мають переходити між різними ланками або закладами надання медичної допомоги. Тому саме сімейний лікар може найкраще виконувати функцію кейс-менеджера пацієнта — зібрати й систематизувати всю релевантну медичну інформацію й передати колегам зрозумілу, повну інформацію щодо наявних захворювань, ліків, алергій, фізичних обмежень, дієтичних потреб пацієнта тощо. Необхідно скоординувати поточне лікування та надання додаткових послуг пацієнтові після виписки. На постійній основі надавати пацієнту інформацію щодо доступу до клінічної, соціальної, фізичної та фінансової підтримки;
• своєчасний та безбар’єрний доступ — пацієнтам важливо знати, що вони зможуть отримати доступ до допомоги, коли це необхідно. Тому варто подбати, аби забезпечити пацієнта інформацією щодо безперешкодного доступу до місця розташування амбулаторій і лікарень, наявності міського транспорту, простоти планування візитів, запису на прийом, доступності направлень до спеціалістів або спеціалізованих служб.

Підставою для надання послуг з амбулаторного лікування людей, які хворіють на туберкульоз, у закладах первинної медичної допомоги (далі — ПМД) є відсутність бактеріовиділення при бактеріоскопічному дослідженні мазка мокротиння хворого.

Лікар-фтизіатр спрямовує хворого разом із відповідною медичною документацією до лікаря ПМД, з яким пацієнт уклав декларацію. З цього часу розпочинається динамічне спостереження за станом здоров’я пацієнта з діагнозом туберкульоз на амбулаторному етапі. Це включає комплекс діагностичних і лікувальних втручань, які передбачені галузевим стандартом у сфері охорони здоров’я. Насамперед, ідеться про:

• щоденний контроль за прийомом протитуберкульозних препаратів (включно з вихідними та святковими днями);
• щоденне опитування щодо наявності побічних реакцій;
• контроль проходження пацієнтом консультацій фтизіатром, мікробіологічних, клініко-лабораторних та інструментальних досліджень у процесі лікування відповідно до календаря моніторингу лікування та за показаннями.

Тут важливо звернути увагу, що сімейний лікар не залишається наодинці з пацієнтом, а використовується командний підхід до надання медичної допомоги для кожного пацієнта — створюється так звана мультидисциплінарна команда, до складу якої включається не менше ніж три особи з числа таких працівників:

• лікар ПМД;
• фтизіатр;
• медична сестра;
• куратор DOT/VOT;
• психолог;
• представник інститутів громадянського суспільства (далі — ІГС) та ін.

Основним у команді є лікар-фтизіатр, який контролює та координує надання послуг усіма іншими членами команди в процесі ведення конкретного пацієнта. У командну роботу також залучаються лікарі-інфекціоністи для сумісного ведення випадків туберкульоз/ВІЛ-інфекція. ІГС забезпечують медико-психосоціальний супровід у рамках реалізації грантів міжнародних організацій.

Під час надання послуг сімейний лікар разом із командою формують стійку прихильність до лікування в пацієнта завдяки максимальному наближенню надання послуг до пацієнта, підтримці мотивації до лікування продуктовими, гігієнічними наборами, послугами діагностики, медикаментами для зменшення проявів побічних ефектів, коштами на проїзд до лікаря-фтизіатра, допомогою у вирішенні соціальних проблем, юридичної та психологічної допомоги, подоланням стигми та дискримінації. Усе це забезпечується в рамках реалізації гранту Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. Також вживаються заходи щодо повернення до лікування пацієнтів, які припинили лікування.

З пацієнтами проводиться інформаційно-роз’яснювальна робота, спрямована на формування навичок із профілактики туберкульозу та зниження ймовірності передачі мікобактерій туберкульозу іншим людям.

11 років законодавство у сфері протидії ВІЛ-інфекції і СНІДу залишалось без змін. На щастя, 1 грудня 2021 року, у Всесвітній день боротьби з ВІЛ/СНІД, у Раді зареєстрували два проєкти, які пропонують оновити старі системи діагностики та організації медичної допомоги людям із ВІЛ-позитивним статусом в Україні.

Сьогодні Україна посідає одне з перших місць серед країн Європи за рівнем захворюваності на ВІЛ. Кожен сотий громадянин України у віці від 15 до 49 років інфікований, проте близько 30-40% з них не знають про свій ВІЛ-статус. 

За останні п'ять років Кабмін і Міністерство охорони здоров'я здійснили революційні зміни у сфері подолання ВІЛ/СНІДу. За словами санітарного лікаря України, Ігоря Кузіна, наразі від встановлення пацієнтові діагнозу ВІЛ-інфекції до початку  його лікування проходить лише один тиждень.

Нагадаю, що ще у 2012 році люди з ВІЛ не мали доступу до безкоштовної АРТ-терапії і їх нічим не лікували. Лише коли імунітет пацієнта падав до критичного рівня (250 СД4 на мл. крові) – він мав право отримати пігулки. 

Однак, попри відчутні успіхи, ми не маємо обнадійливої тенденції на позитивний сценарій подолання епідемії та скорочення нових випадків ВІЛ-інфекції.

Через пандемію коронавірусу рівень виявлення ВІЛ критично впав, а захворюваність на ВІЛ почала зростати. Ба більше, серед 12 тисяч виявлених у 2021 році випадків ВІЛ-інфекції, у третини пацієнтів вже розвинувся СНІД. Півтори тисячі пацієнтів так і не вдалось врятувати.

Нагадаємо, що людина з вірусом імунодефіциту може жити повноцінним життям. Якщо пацієнт відповідально приймає ліки, які пригнічують вірус в організмі, він може вести активне соціальне життя, сміливо планувати своє майбутнє, створювати сім'ю, народжувати здорових дітей, навчатися і будувати кар'єру, мати хоббі, займатися спортом. Головне – вчасно виявити вірус і почати лікування. 

Профільний ЗУ "Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ" останній раз системно переглядали одинадцять років тому. Тепер є зрушення: у Верховній Раді зареєстрували два законопроєкти.

Проєкт закону № 6365 покликаний внести зміни до профільного закону в частині застосування сучасніших підходів до профілактики, тестування і лікування ВІЛ та СНІД. Законопроєкт № 6364 має на меті зменшити стигматизацію та дискримінацію людей із позитивним статусом шляхом внесення змін до Кримінального кодексу України. 

Які проблеми вони вирішують? 

Перший законопроєкт спрямований на покращення механізмів діагностики та раннього виявлення хвороби. Зокрема, він законодавчо розширить можливість тестування. Адже легітимізує самотестування на ВІЛ. Так законопроєкт сприятиме пришвидшенню темпів ранньої діагностики. 

Документ також передбачає ширше залучення соціальних працівників та консультантів "рівний – рівному" до процесу самотестування громадян.

Вони зможуть швидко зорієнтувати останніх щодо важливості знати про свій ВІЛ-статус, мотивувати їх до тестування, допомагатимуть під час самого самотестування на прохання особи, та спрямовуватимуть людину в разі позитивного результату тесту до сімейного лікаря. 

Також законопроєкт №6365 пропонує механізми розширення кола суб’єктів, які реєструватимуть ВІЛ-позитивних осіб та вестимуть їх облік.

Вони будуть розповсюджені на медичні установи будь-якої форми власності. Отже, ми зможемо зменшити навантаження на державні та комунальні лікарні, які сьогодні є єдиними, що здійснюють реєстрацію. 

Серед іншого законопроєкт значно розширює статтю щодо гарантування державного забезпечення громадян антиретровірусними препаратами для профілактики та лікування ВІЛ-інфекції.

Ці заходи поширюватимуться на витрати на доконтактну та постконтактну профілактику, лікарські засоби для профілактики та лікування супутніх інфекцій, зокрема туберкульозу та гепатитів. Крім того,  у перелік додаються  медичні вироби для моніторингу ефективності лікування на безоплатній основі. 

Особливу роль у законопроєкті відведено первинній медичній допомозі. Зокрема, ідеться про скринінг та профілактику на первинці. Також документ допоможе привести положення законодавства про протидію вірусу імунодефіциту людини у відповідність із положеннями європейських та міжнародних правових актів у цій сфері.

Уніфікація термінології та механізмів боротьби відповідно до керівних документів ВООЗ дозволить уникнути різночитання та спрямувати зусилля на профілактику поширення хвороби.

Другий законопроєкт №6365 припиняє стигматизацію  людей із ВІЛ-позитивним статусом на політичному і законодавчому рівні, а саме – у Кримінальному кодексі України.

Наразі Кримінальний кодекс України (ККУ) у ст. 130 передбачає покарання за розповсюдження лише однієї інфекції – вірусу імунодефіциту. Жодна інша інфекція не згадується у даній статті. Це положення дискримінує  людей, які живуть з ВІЛ. До останніх у суспільстві й досі ставляться упереджено.  Їх уникають, ізолюють та піддають осуду лише через наявність ВІЛ-позитивного статусу.

Загроза ж кримінальної відповідальності виключно для них, навпаки, штовхає людей із цією хворобою постійно уникати медичної допомоги, приховувати свій діагноз від лікарів та близьких. Така поведінка вкрай негативно впливає на їх якість життя та здоров’я та робить епідемію ВІЛ неконтрольованою. 

Законопроєкт пропонує встановити у законодавстві про кримінальну відповідальність рівність у визначенні негативного впливу будь-яких інфекційних захворювань та криміналізувати будь-яке умисне інфікування. Адже нема більш шкідливої або менш шкідливої невиліковної інфекції, а цінність здоров’я на законодавчому рівні у нас усіх однакова.

Статтю 130 ККУ ухвалили ще в далекому 1987 році, коли СНІД був жахливим міфом для залякування молоді, а доступу до лікування ВІЛ в Україні взагалі не було, як і методів запобігання захворюванню. Кількість випадків, коли по цій статті притягали до відповідальності, мізерна.

Це зокрема свідчить про її низьку ефективність. Нова ж редакція не змінює умови і обсяг кримінальної відповідальності за умисне інфікування людей невиліковними хворобами. Однак вона прибирає стигму з тих, хто живе з ВІЛ/СНІД. Сприяння з боку держави вмотивує людей із позитивним статусом не приховувати свій діагноз. Його декриміналізація спростить доступ до профілактики та лікування ВІЛ-інфекції. 

Джерело: https://life.pravda.com.ua/columns/2021/12/28/246959/

У більшості держав немає обмежень щодо в'їзду та перебування для людей з ВІЛ. Так, можна спокійно подорожувати і без обмежень жити, навчатися та працювати у багатьох країнах Північної та Південної Америки, Європи та Африки. Але у 48 державах обмеження залишаються. І у 19 з них, включаючи Росію, вони особливо жорсткі — до депортації при виявленні захворювання.

Росія - одна з небагатьох країн, де для отримання посвідки на проживання, громадянства, трудової, студентської візи, а також візи з терміном перебування більше трьох місяців іноземний громадянин зобов'язаний скласти тест на ВІЛ. І якщо вона буде позитивною — людину не пустять до Росії. Якщо ВІЛ виявляється після в'їзду в країну, мігранта депортують.

Крім Росії, схожа політика щодо іноземців з ВІЛ діє ще в 18 країнах, включаючи Китай, Домініканську республіку, ОАЕ, Катар, Сирію, Сінгапур, Ірак, Єгипет, Малайзію та Туркменістан. У цих державах тест на ВІЛ потрібно складати за бажання влаштуватися на роботу або розпочати навчання, а також для отримання посвідки на проживання. У разі позитивного результату в'їхати до країни не вдасться.

Є список країн, де працювати, навчатися та отримувати дозвіл на проживання люди з ВІЛ можуть. Але для цього вони зобов'язані повідомити владу про свій статус. Це, наприклад, Австралія, Ангола, Азербайджан, Беліз, Кайманові острови, Куба, Ізраїль, Казахстан, Ліван, Нова Зеландія, Палау, Папуа-Нова Гвінея, Парагвай, Сент-Кітс і Невіс, Тонга, Теркс і Кайкос та Тувалу.

Таке ж правило діє у таких країнах: Аруба, Боснія та Герцеговина, Індонезія, Киргизстан, Мальдіви, Маршаллові острови, Маврикій, Туніс та Україна. Щоправда, дозвіл на проживання в цих країнах при позитивному тесті на ВІЛ не видають. Але у вищезгадані держави можна вільно подорожувати з позитивним статусом.

Ну, а в решту світу можна їздити без будь-яких обмежень, знаходити роботу і залишатися там жити. У деяких країнах Європи іноземці можуть отримати безкоштовне лікування ВІЛ. Це, наприклад, Швеція та Іспанія.

Будь-які обмеження, включаючи ті, що стосуються пересування світом, щодо людей з ВІЛ називають дискримінаційними. Колишній генсекретар ООН Пан Гі Мун ще у 2008 році закликав світ відмовитися від подібної практики:

«Просто неймовірно, що люди, які входять до групи підвищеного ризику, продовжують наражатися на дискримінацію… Це не тільки заганяє вірус у підпілля і тим самим сприяє його подальшому поширенню, але є викликом усієї нашої людяності… Я закликаю змінити закони, засновані на стигмі та дискримінації, у тому числі ті з них, які пов'язані з обмеженнями на можливість вільного пересування ЛЖВ».

ООН та ЮНЕЙДС регулярно закликають країни скасувати всі види обмежень прав для людей із ВІЛ. З 2015 року відповідні обмеження зняли п'ять країн: Білорусь, Литва, Південна Корея, Узбекистан та Нова Зеландія.

Джерело: http://helpme.com.ua/ua/news/new/id.3008/default.html?fbclid=IwAR2OfC_SpkaDmuzMGAKk5FlCu2NR0jk0XwGnmg5D85cc6x1Zb5DsTMv3y4w